Історична довідка
Село Дружбівка (до 1946 р. - Калга, паралельна назва Філімонівка) засновано у 1830 році на місці давнього поселення кримських татар. За однією з версій назва в перекладі означає ківш, впадина, пониження суші, за іншою - тут знаходився намісник султана - Калга-султан. У 1830 році власник земель поміщик Бутурлін привіз перших поселян зі своїх володінь у Харківській та інших губерніях.
За довідником “Волости и важнейшие селения Европейской России. Вьіп. VIII. Губернии Новороссийской группьі” на 1886 рік с.Калга входило до складу Катеринівської волості Мелітопольського повіту Таврійської губернії, в ньому проживало 549 селян, налічувалось 84 двора.
В державному архіві області зберігаються метричні книги Покровської православної церкви с.Калга за 1901-1906 та 1911-1919 рр., в якій служили в ці роки священики Пантелеймон Гурич, Іоан Павловський, Олександр Русанович, псаломщики Назарій Сотников, Василь Работягов, Павло Артеменко.
В документах Генічеського повітового статистичного бюро за 1921 рік в картках обліку сільгоспгосподарств по с.Калга Іванівської волості вказано: кількість населення - 1799 чол., дворів - 250, землі всього 11667 десятин, з яких орної - 6372 дес., пасовищ - 4100 дес., сінокосу - 1000 дес., під садибами - 195 дес., під посівом на 1921 рік було 6370 десятин. Сіяли такі культури: найбільший клин був під ячменем - 4000 дес. та під пшеницею - 2000 дес., вирощували також овес, просо, кукурудзу, соняшник, льон, рапс, баштанні культури, картоплю та інші овочі. У мешканців села було у користуванні 679 коней, 390 корів, 1075 овець, 649 свиней та поросят.
З 1923 року с.Калга входило до складу Іванівського району Мелітопольського округу, з 1932 р. - до складу Дніпропетровської, з 1939 р.
У 1944 році увішло разом з Іванівським районом до новоствореної Херсонської області.
Радянська влада в селі остаточно встановлена у 1920 р.
У 1928 році в селі був створений перший ТСОЗ (товариство спільної обробки землі) “Ворог посухи”. Очолив господарство Анатолій Степанович Борисенко. У 1930 р. був створений колгосп “Робітник”.
На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали 186 жителів села, 74 з них нагороджено урядовими нагородами. Загинуло 116 чоловік.
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 квітня 1946 року с.Калга переіменоване в с.Дружбівка і сільська рада, відповідно, стала називатись Дружбівською.
В післявоєнні роки в селі побудовано будинок культури з залом на 350 місць, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, профілакторій, три магазини, їдальня, хлібопекарня, відділення зв’язку, АТС, водогін довжиною 11 км та ін.
У спогадах минулого… ( зі слів Мірошниченка Юрія Тимофійовича)
В народі вірно говорять, що без минулого не може бути майбутнього. Всі ми повинні знати своє коріння та які були наші предки та що зробили корисного в своєму житті. Який спадок лишили для майбутнього покоління? Яку пам’ ять залишили про себе своїм нащадкам?
Про наших Дружбівців я поведу розповідь про людей, які не просто жили в нашому селі, а саме про тих , які своєю сумлінною працею творили дуже багато для села Дружбівки і для країни в цілому. З якими трудностями діставались їм трудові перемоги і якою ціною. Я переживав ці події разом з ними і був свідком їхніх взлетів та падінь і той час залишиться в моєї пам яті на все життя. Я пам ятаю кожного селянина того часу, хто чим займався, яке в кого було життя. Ці люди послужили мені взірцем в майбутньому житті, прикладом по відношенню до любої справи. Вони виховали в нас собі подібних і передали свої знання . Наше покоління прожило своє життя гідно і також навчали уже своїх нащадків.
В Дружбівці ( на той час Калга) було багато людей, про яких я хотів би розповісти, про їхнє життя, їхні недоспані ночі, трудові внески , які заслуговують низького укліну від односельчан. Свою розповідь почну з механізаторів, в той час їх звали двигунами прогресу. Десь в 1936 році в Дружбівці з явилися перші трактори ЧТЗ і універсал НСТИ , з них і почалася династія механізаторів нашого села. Першими трактористами були Мірошниченки Дмитро Мартинович ( 1911 року народження) та його племінник Тимофій Григорович ( 1914 року народження). Вони перші осідлали цих сталевих коней , в яких вмісто ключа запалювання був звичайний лом. На валу ЧТЗ був величезний шків, в ньому були отвори для лома він в них вставлявся і прокручувався. Від повороту шківа магнето виробляло іскру і двигун заводився. Але це ще була не велика біда. В зв язку з тим, що ця техніка була дуже далека від досконалості їй треба було робити підтяжку чуть не на кожному повороті гонів поля, а це саме треба було лізти під трактор в любу погоду і проводити цю роботу. Отак і працювали і були раді, що хоч орати приходиться не кіньми чи волами які раніше були головною тяговою силою. Самою тяжкою працею для механізаторів- це весняні і уборочні часи. Тракторів всього два, а площа земельних угідь 5.5 тисяч га і роботи треба провести вчасно. Трактористи працювали по суткам, тому що зміни їм ще не було. Можете уявити собі сутки не змикаючи очей такого тяжкого труда та ще й напів голодні , їм давали їжу приготовлену в польовому стані якусь затірку та супи з перловою кашею. Після такої їди й тяжкої праці вони доходили до дому і падали на лежанки, бо кров атів тоді не було, був дерев яний настіл і матрас з соломи вмісто перини. Даже ві сні вони продовжували дьоргати руками, ніби речами трактора, отак і виходило, що працювали сутками і дома їм робити щось було ніколи. Також було і в уборочну пору цим же трактором ЧТЗ тягали комбайна РСМ-8 , а він молотив зерно і теж треба було вчасно, щоб непосипались колоски. А ми в цей час , учнями, йшли слідом за комбайном і собирали колоски, складали в підводу, яку коні тягли поруч з нами. Особливо тяжкий був голодний рік 1947. Голодні і холодні , їсти не було чого, бо не було врожаю і топити в хатах також було нічим, бо соломи теж не було, а це було на селі основне томливо, то топили печі кураєм і всим, що могло горіти, собирали по всім полям та посадкам.
Але життя продовжувалося і треба було орати та сіяти інакше голод міг повторитися. Техніка потроху поступала в господарства, появився новий трактор ДТ , поповнювалися ряди механізаторів. В селі Іванівці відкрили курси механізаторів. Правління колгоспу кожен рік посилали своїх юнаків на навчання для поповнення села механізаторами. Закінчили курси перші трактористи:
Капшай Іван Якович
Василенко Михайло Петрович
Корнєв Микола Федорович
Рогозов Микола Степанович
Бондаренко Володимир Степанович
Холод Віктор Іванович
Мирошниченко Анатолій Миколайович
Мирошниченко Віктор Миколайович
Мірошниченко Григорій Гаврилович( племінник Мірошниченка Тимофія)
Ці люди поповнили ряди механізаторів і працювали все своє життя, домагались великих успіхів у праці. А Дмитро мартинович і його племінник Тимофій Григорович очолили тракторні бригади: Тимофій Григорович- бр.№1, Дмитро Мартинович- бр. №. 2. Получалось, як би змагались між собою дядько і племінник , яка бригада краще упорається за рік з польовими роботами. Нажаль Тимофію Григоровичу довго працювати не довелось. Прийшовши з фронту здоров я його підкосило і в 1955 році його не стало. А Дмитро Мартинович продовжував очолювати бр.№ 2. На війну його не взяли, бо треба було комусь обробляти землі, на нього й була наложена бронь. У нього був другий фронт- треба було і сіять, і орать ,і годувать фронт та й людей нашого села. Так Дмитро Мартинович працював до 1977 року, за свої многолітні труди був нагороджений в 1970 році Медаллю Ветерана Труда 28.02. 70 року, Медалью за Трудовую доблесть, Медалью за Трудовое отличие, Медалью по соц.соревнованию на ВРАХ, Медалью за долгосрочный труд 1973 года. Представлений був на орден, але коли поїхав за полученням ордену в Москву, йому його не дали , в зв язку з тим, що він не був на фронті. Але це не головне- головне те, що його пам ятають , як трудівника, який працював і віддав всі свої сили на користь людям. В 1977 році Дмитро Мартинович захворів, його паралізувало, 16 років він був інвалідом в інвалідному візку. В 1994 році його не стало. Але його справи продовжили його син Віктор Дмитрович, який також працював механізатором, потім шоферував у рідному селі і останні свої роки життя. Був шофером голови колгоспу, був поважною людиною у своїх односельчан, як і його батько. Після смерті Віктора Дмитровича 1922 року естафету механізаторів прийняли його сини , онуки Дмитра Мартиновича:
Мірошниченко Сашко Вікторович
Мірошниченко Юрій Вікторович.
Зараз вони господарі тих ланів, які все життя обробляв їх дід.Далі продовжували справу династія Мірошниченка Тимофія Григоровича Мірошниченко Анатолій Миколайович
Мірошниченко Віктор Миколайович.
Вони обидва закінчили школу механізації і працювали в селі на тракторах, потім оволоділи комбайнами: Анатолій- РСМ-6, Віктор- СК-4. Добивалися високих врожаїв, великих перемог, призових місць по колхозу , особливоАнатолій, який поступив навчатися в технікум заочно, а Віктор поїхав в Кустанай піднімать цілину зі своїм комбайном, після повернення продовжував працювати на комбайні у своєму селі до 1967 року і в 1967 році його не стало, трагічно загинув.
Анатолій успішно закінчив технікум і працював в колгоспі електриком, потім інженер-електрик колхозу, а коли в колгоспі побудували птахофабрику був електриком по установці нового обладнання на птахофермі. Там і працював до кінця життя, помер від серцевого нападу .
Династія Артеменка Федора Івановича.
Федор Іванович народився в 1914 році, був першим комбайнером спочатку в селі Трудовому, це була як бригада нашого колгоспу, а потім він переїхав в Дружбівку в 1937 році. Все своє життя пропрацював на своєму комбайні, до якого відносився з такою любов’ю , що аж занадто. Комбаїн завжди був відремонтований, в ідеальному стані, його завжди ставили в приклад другим механізаторам, багато разів займав призові місця по району, намолочував по 5-6 тисяч центнер за період уборки врожаю, часто направляли його в інші господарства надавати поміч по уборкі зернових. За відданість своїй справі був відзначений правління колгоспу, переможець соц.. змагань 1973 року. Вручена Медаль ветерана труда ,Медаль за трудовую доблесть. Нагороджений Орденом Вітчизняної Війни, Медаль 25 років Перемоги війни, 30 ,40, 50, 60 років військових сил. Пам ятний знак Георгій Жуков 1896-1996 роки. Воював в Прибалтиці і других фронтах. Працював в колгоспі 50 років, багато учнів пройшли його школу комбайнера, разом з ним працювали помічниками комбайнера його сини Василь, Анатолій і Борис. Потім повивчалися і роз їхались по країні. Справу його продовжив зять Бондаренко Володимир 1934 року народження, він, як і його тесть працював комбайнером все своє життя до виходу на пенсію. Його прізвище не сходило зі сторінок районної газети « Нове життя». Багато разів виборював перші місця по району. Він також, як і тесть користувався великою повагою у своїх односельчан.У 1930 році продовжив працювати коли повернувся з лав радянської армії. Був нагороджений Медалью за трудовую доблесть, Медаллю « Знак пошани», медаллю « Ветеран труда». Працював до вихода на пенсію по 1999 рік, в 2015 році його не стало.
По слідам свого батька та діда пішов син Бондаренка Володимира- Олег Володимирович. Після закінчення школи відразу пішов працювати помічником комбайнера до свого батька, а коли освоїв професію і сам став комбайнером. Зараз йому уже 46 років, а він і до цього часу працює комбайнером і продовжує сімейні традиції.
Слід відзначити особливою повагою сільського механізатора Рогозова Миколу Степановича, який народився в Дружбівці 1938 року. Після закінчення служби в армії закінчив школу механізаторів і пішов працювати трактористом в рідному селі. Слід відзначити його активну діяльність в селі: учасник художньої самодіяльності , вибирався неодноразово депутатом сільської ради, потім був головою сільської ради. Працював бригадиром зрошувальної системи, добився високих врожаїв буряків по 750 центнерів з одного гектара. На виставці народного господарства нагороджений Медаллю учасника ВДНХ, нагороджений Медалью за трудовую доблесть. Багато вручено пам ятних знаків і почесних грамот. Микола Степанович критично відносився до неполадків , які були у той час. Одного разу на концерті він заспівав пісню про тяжку працю доярок і що в селі до того часу була відсутня механічна дойка і що їхні руки дуже болять. Голова правління Полторацький О.В. запам ятав його пісню , а коли купили систему механічного доїння він призначив Миколу Степановича механіком по установці цієї системи. Микола не зміг відмовитися, тому що це була його ідея. Треба сказати, що виконав він цю роботу з гідністю, доярки були йому дуже вдячні, що звільнив їх від тяжкої роботи. Працював Микола Степанович і зварювальником в колгоспі в майстерні і завідуючим складом запчастин, звідти пішов на пенсію де зараз і знаходиться на заслуженому відпочинку.
Дуже великою повагою на селі користувався головний інженер нашого колгоспу Скрипець Дмитро Лукич. Прийшов він до нас з пгт Іванівка, його направили ,як досвідченого механізатора, бригадиром тракторної бригади
№ 1(Мірошниченко Тимофій Григорович в той час був дуже хворий ) і він працював його заступником. Десь з 1954 року Лукич очолив уже бригаду і робота закипіла. Про Лукича можна говорити дуже довго, він настільки був відданий своїй роботі, що забував про свої домашні справи. Цей чоловік був дійсно прикладом для всього села- вихований, спокійний, ніколи не повишав голосу, слова ніколи не розходилися з ділом. Якщо він говорив, то говорив правдиво і за свої слова відповідав. На жаль я не знаю його нагород, його діти роз їхалися і дізнатись про них мені не довелось. Але те, що він був великою людиною, що зробив великий внесок для життя своїх односельчан- це точно! Потім Дмитро Лукич працював головним інженером колгоспу до 1980 року, звідти пішов на пенсію. Від таких людей, як Лукич, піднімалися і квітли колгоспи, налагоджувалося наше життя селян, низький уклін від всих нас!
Другим виробництвом на селі було тваринництво. Це дуже була повсякденна, клопітка , невідкладна праця. Коли ламався трактор у механізатора він міг стати на ремонт і в цей час трішки перепочити, а в цій роботі вихідних не було. Тварини требували повсякденної турботи- нагодувати, почистити, напоїти, подоїти. Поїлок в той час не було, тому приходилося їх гнати до водопою аж до водокачки, потім знову назад і так кожного дня без зміни і без вихідних. На ферму працювати йти ніхто не хотів, а працювали там в основному жінки, в яких були сім ї, яких треба було накормить і всю домашню роботу зробить. Дуже зараз дивуюся, як вони бідолашні з усім справлялися, як витримували таку шалену загрузку. А деякі жінки на фермі пропрацювали все своє життя. Першу таку людину з нашого села, гордість нашого колгоспу, доярку, яка пропрацювала все своє життя, добивалася високих надоїв на той час, по 4 тисячі літрів від кожної корови, а це був рекорд по всьму району, її портрети завжди були в газетах та на дошках пошани. Це була гордість колгоспу Корнєва Ольга Михайлівна , її великий досвід допомагав виростить декілька змін доярок, які потім пішли по крокам Ольги Михайлівни – це Протас Любов Федорівна, Рогозова Люба Петрівна, Миронова Галина, Дрожак Роза Василівна, Могила Галина Миколаївна,Ткаченко Марія Герасимовна, Костюкова Олександра Григоровна, Могила Лідія Володимирівна, Лацко Євдокія Василівна, Шевченко Марія та багато інших.
